"Основним рушієм російського ставлення до Криму був страх". Пам’яті Олекси Гайворонського

27 вересня 2023 року у Бахчисараї в віці 49 років помер Олекса Гайворонський - історик, який присвятив себе вивченню та популяризації Криму. Він одним із перших в Україні підняв питання деколонізаційного погляду на півострів та долю його корінного народу - кримських татар.У випуску про Олексу Гайворонського говорять ті, хто спілкувався та співпрацював з ним. І це - розмова більше ніж про виняткову особистість. Вона про виклики та тенденції розвитку нашого суспільства, ідентитет, пам’ять, дипломатію.Еміне Джапарова, перша заступниця Міністра закордонних справ України: "Він перший, від кого багато хто в Криму почули привітання "Слава Україні! Героям слава!" ще в 1991 році. Його спадком, науковим і творчим, можна пишатися не лише представникам кримськотатарського народу. Це частина нашого спільного загальнодержавного культурного надбання. Олекса Гайворонський — це кримський українець. Кримськотатарський народ буде йому вдячний за його праці, за його натхнення і відкриття".Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту: "Олекса Гайворонський - людина, яка закохувала інших у Крим".Юрій Нікітін, художник: "Робота разом із Гайворонським над галереєю портретів кримських ханів - один із найважливіших та найцікавіших проєктів в моїй мистецькій практиці. Це був захоплюючий виклик і велика відповідальність. Нам було важливо не допустити псевдоісторичної фантазії, голівудського орієнталізму". Тексти Олекси Гайворонського з історії Криму є на сайті Радіо "Свобода".

28 художників з 10-ти країн об’єднав проєкт МОТ, який вже побачили мешканці Києва, Дніпра, Луцька та Львова. Його демонстрація планується тепер у Європі, є можливість і 3D-туру. Пересувна експозиція розташована в архітектурній конструкції з контейнерів-модулів, серед учасників виставки - Томас Гіршгорн, Субодх Гупта, Жанна Кадирова, Марія Куліковська, Роман Мінін, Ліонель Сабатте, Zevs, WAONE.З одним із ініціаторів та організаторів МОТ, головним редактором DTF Magazine Володимиром Волощуком, комунікаційною менеджеркою проєктів Don’t Take Fake Юлією Сосновською та культурним критиком, виконавчим директором "Української правди" Андрієм Боборикіним говоримо про те, як змінилося наше сприйняття мистецтва після масованої російської агресії, про нові сенси, які надає контекст війни творам, створеним до неї, про зміну акцентів в диспозиції мистецтво vs дизайн та спорі авангарду із кітчем.Згадуємо проєкт французького художника JR "Валерія", присвячений переміщеним особам в Україні, що мали тікати від окупації, особливості виставки МОТ у Луцьку, як приклад вдалої відповіді на культурні запити молоді в регіонах. Торкаємося теми руїн та їхньої романтизації в європейському мистецтві, трагедії Боснії і Герцеговини в час югославських війн і того, як її досвід посприяв міжнародній допомозі України сьогодні, стійкості українських креативних індустрій, можливостей мистецтва акумулювати кошти для допомоги суспільству. Пояснюємо, як працює програма МОТ та ГО "Алгоритм дій" з підтримки мистецьких установ, які постраждали від російської агресії та як можна взяти у ній участь.Один із важливих меседжів "Модулю тимчасовості" - солідарність у боротьбі за права та свободи людини. "Те, що в Ірані немає демократії, призводить до того, що іранські дрони летять на мою країну", - наголошує Володимир Волощук.

У Києві в просторі Співочого поля відкрито Музей українського грамзапису (https://www.facebook.com/Museum.Of.Ukrainian.Recording). Його ініціаторами виступили Іван Москаленко (DJ Derbastler) та директор Київського міського центру культурологічних досліджень та народної творчості Федір Баландін. З ними та з колекціонером, співвласником вінілового корнеру Vinyl Rat Сергієм Тхоржевським говоримо про насичені явищами, красою та випробуваннями сто років фіксації української музики на платівках.В якій країні вийшов перший грамзапис української музики? Яка українська музична платівка є найпопулярнішою? Коли і де в Києві, як столиці вже незалежної держави, прозвучав перший електронний ремікс пісні “Червона калина”? Чим патефон відрізняється від грамофона, а платівки для них від вінілових? Платівки якого з українських грамофонних заводів є сьогодні найбільш рідкісними? Чому записи української музики видавались в Ташкенті?Відповідаючи на ці питання, розмірковуємо також про українську пісню, як потугу м’якої сили, про вимушену увагу до неї радянської влади та намагання її інструменталізувати, про діаспорійські піратські видання записів українських виконавців з СРСР. Згадуємо архітектурно-акустичні експерименти Флоріана Юр'єва, процес формування української електронної музичної сцени, вітчизняний джаз, музичну програму американського журналіста Романа Шведа на радіо “Культура”, дослідження києвознавця Михайла Кальницького, міжнародну роботу лідера нью-йоркського гурту Gogol Bordello Євгена Ґудзя з адвокації та підтримки України з самого початку російської агресії 2014 року.

“Нерозказана історія українського виноробства” - нова книга видавництва Ukraїner у співпраці з із винним експертом, засновником фестивалю Brave Wine Сергієм Клімовим. Він, та продюсерка експедицій українськими виноробнями Христина Кулаківська розповідають про вітчизняні регіональні особливості одного з найстаріших напрямків людського господарства напередодні та в час повномасштабного російського вторгнення.Що таке “натуральні вина”? Чи існує порошкове вино? Куди та чому з наших магазинів поділося вино з традиційного сорту “Ізабелла”? Чому наші винороби можуть повчитися у колег із Молдови? Які найстаріші сорти винограду існують донині і які спеціалітети пропонують українські виновиробники? Крім відповідей на ці питання говоримо про географію винарства від Закарпаття до Ізюму, про античну винну культуру на Кримі, про виноробство українських козаків, про реалії галузі в ситуації війни та бомбардувань, про світове перевиробництво вина та нюанси ціноутворення на винопродукцію, про традицію солодких вин та інші радянські практики й згубні звички, долати які доводиться до сьогодні. Згадуємо доктора Костянтина Франка, німця з України, який зробив виноробчу революцію в США, та нашого колегу по “Українській правді” Павла Шеремета - ініціатора першого виноробного форуму в Україні, що став платформою для спілкування влади та виробників вина.

Спецпроєктом 107-ї Nika Art Exhibition в Національному центрі мистецтв Токіо стала фотовиставка української художниці Вєри Бланш “Молитва за мир”. Японські куратори обрали роботи, зняті мисткинею в перший рік повномасштабного російського вторгнення в українських містах, в тому числі звільнених від окупації, та поблизу лінії фронту. Вітаючи міжнародну хвилю уваги до представників та явищ нашого мистецтва, Вєра Бланш наголошує: “Українську культуру в світі відкривають перемоги та звитяга українських військових”. До 24 лютого 2022 року Вєра Бланш займалася модною та мистецькою фотографією, співпрацювала з глянцевими часописами, виставлялась в художніх галереях. Російська навала перетворила її на хроністку війни, залишивши чутливою до краси та людяності. Про цю метаморфозу УП писала в березні 2022-го (https://life.pravda.com.ua/culture/2022/03/31/248044/ ). В Японії художниця також співпрацює з майстрами традиційної кераміки, створила в колаборації з ними проєкт “Козаченько”, присвятивши його традиції українського воїнства. Серед портретів гетьманів та козацьких старшин вона зобразила також героя нинішньої визвольної війни Романа Ратушного зі згоди його матері Світлани Поваляєвої.Констатуючи велику солідарність, яку проявляють до України офіційні кола та прості громадяни Японії, третій секретар Посольства України в Японії Інна Ільїна зауважує: “Попри більше ніж вісім тисяч кілометрів відстані між нашими країнами у нас, на жаль, один спільний сусід”. Говоримо про паралелі російського нападу на Україну з Російсько-Японською війною, що закінчилася ганебним програшем росіян, про посилення жорсткості японської риторики відносно Північних територій - групи островів Курильського архіпелагу, окупованої СРСР після Другої світової. Окрема тема - особливий статус в Японії для українців, постраждалих від війни. Вони називаються не біженцями, а евакуйованими, і для їх прийняття в країні розробили спеціальну законодавчу базу. Торкаємося теми жорстокості у мистецтві та різниці в її сприйнятті в європейській та японській культурах, японських гастролей Національного ансамблю танцю ім. Павла Вірського та інших культурних ініціатив, котрі ініціює та підтримує Посольство України, зміни суспільних настроїв у Японії стосовно конституційного принципу пацифізму, як основи державної політики, у світлі демонстрації військово-політичної осі Москва - Пхеньян.

“Правдива історія є не лише плодом наукових досліджень, вона є частиною національної безпеки в сучасному світі”, - впевнений Павло Гай-Нижник, доктор історичних наук, президент Української академії геополітики та геостратегії. “Щоб знати історію України треба читати “Таємну історію монголів”, - додає він, як автор передмови до першого українського перекладу цієї історично-літературної пам’ятки, яка вийшла у видавництві “Саміт-книга”.Політолог і письменник До Тайж Цогтсайхан працював над дослідженням та перекладом “Таємної історії монголів” українською 10 років. “Були часи, коли монголами називали себе люди від Японського моря до Адріатичного”, - говорить він. Пам’ятка змінює сприйняття імперії Чингісхана, її взаємодії з тогочасними державами та народами, зокрема Київською Руссю, та підважує російську імперську концепцію “татаро-монгольського іга”, через що в радянські часи вона була довго заборонена для дослідження.Говоримо про феномен об’єднання більш ніж 70-ти кочових народів під парасольковою назвою монголів, про Ясу Чингісхана - революційне для свого часу зведення законів, яке створило єдині правила гри на величезному економічному просторі, впроваджуючи повагу до всіх релігій, народів, мов і культур та побудувавши безпечні торгові шляхи, єдиний митний збір, систему гостинних дворів й іншу інфраструктуру для купців на всій території Монгольської імперії.Торкаємося проблеми спрощення трактування історії в сучасному світі та монополізації російською пропагандою погляду міжнародної історичної науки на цілі регіони. Розмірковуємо про те, чому Московію не можна розглядати як нащадка Золотої Орди.“Сучасний світ сформувався під час Монгольської імперії”, - стверджує До Тайж Цогтсайхан. І зауважує: “Більшість монголів вважають українців своїми. Ми думаємо, що українські козаки - справжні нащадки монголів та їхніх традицій”.

Чи знаєте ви, в якому році модель української дизайнерки з’явилася на обкладинці Vogue? У 1925-му і це була сукня від Соні Делоне. Експерт національної премії Best Fashion Awards, автор модного телеграм-каналу “Жирним Шрифтом” (https://t.me/GiHi1 ), в минулому - редактор українських редакцій ELLE та Harper’s Bazaar Роман Тимофєєв розповідає про цю велику киянку одеситку, попередницю мультидизайну, винахідницю концепту колаборації, зокрема з автопромом, та про сто років присутності українців у світовій моді.Говоримо про херсонця Володимира Баранова-Россіне, винахідника плямистого камуфляжу, про миколаївця, учня Георгія Нарбута і реформатора журнального дизайну Мехмеда Фемі Ага, гуру холдингу Conde Nast, котрого називали “богом арт-директорів”, про ювелірів Йосипа Маршака, якому програв конкуренцію в Києві Карл Фаберже, та Айдера Асанова, котрий відродив традицію кримськотатарської філіграні, повернувшись із депортації в рідний Бахчисарай.“Канон української краси дуже цінували в Голівуді в усі часи”, - наголошує Роман Тимофєєв. Одна з фавориток його досліджень - харків’янка Варвара Кринська, яка першою в історії отримала “Оскара” в номінації “художник по костюмах” та створила сучасну балетну пачку.Зірковим десантом української моди у сучасному світі гість “Культури всього” називає Світлану Бевзу, Руслана Багінського, Ксенію Шнайдер, Івана Фролова та бренд Gunia.Окрема родзинка розмови - авантюрна та драматична історія паризької моделі з Республіканського будинку моделей міністерства побуту в Києві Звет Ле Юр (Світлани Кобець), ім’я Звет котрій дав на початку 1980-х легендарний Валентіно. Про манто з чорнобурок, яке пошили для її від’їзду до Франції київські дизайнерки, переживання Світлани за близьких через Чорнобильську катастрофу, спричинену цим фатальну подорож манекенниці назад в СРСР та реакцію на це КДБ.В оформлені випуску використано фотографію Звет Ле Юр з показу на Тижні моди в Парижі 1980-х.

Законопроєкт про легалізацію в Україні медичного канабісу актуалізував суспільну цікавість до конопель. На наших землях вони використовувалась з прадавніх часів в сільському господарстві та виробництві. Вважається, що саме грецьке слово "канабіс" походить від скіфської мови, а отже - з українських степів.Крім медичного та рекреаційного існують сорти канабісу, повністю позбавлені психоактивних речовин. Чимало розробок таких промислових конопель має Інститут луб’яних культур Національної Академії аграрних наук України. Десять років тому Оксана Дево розпочала працювати з промисловими коноплями. Її компанія крім України представлена нині в Європі, зокрема в Нідерландах. Коментуючи зміни у сприйнятті домашнього текстилю та одягу з конопляних тканин, пані Дево іронізує: "Зараз, принаймні, на виставках у нас уже не питають, чи можна скурити нашу ковдру або панчоху".Серед ноу-хау компанії - конопляне хутро, як екологічна відповідь на відмову від хутра натурального та його синтетичних замінників. З Оксаною Дево згадуємо українські та світові традиції використання технічних конопель, столітні конопляні плантації в Україні, глобальне витіснення цієї культури через лобізм бавовняного виробництва, торкаємося тенденції декриміналізації медичного та рекреаційного канабісу в світі, впливу цього процесу на суспільство та економіки, обговорюємо досвід використання конопляних матеріалів в дизайні та моді. Говоримо про сприйняття марихуани в Нідерландах, про дослідження киргизстанського нарколога Женішбека Назаралієва, про біомімікрію, про те, хто ще носить тваринне хутро у Берліні, про магазини продукції з канабісу в США та, хоч це може здатися дивним, про скунсів.

Кому потрібне висвітлення культури в Україні сьогодні, коли громадяни зосереджені на новинах з фронту, питаннях виживання та посильної допомоги ЗСУ й тим, хто постраждав від агресії? Які завдання ставлять перед собою ті, хто обрав в такі часи працювати саме з культурною тематикою?З шеф-редакторкою сайту “Суспільне. Культура” Катериною Яковленко та редакторкою відділу культури видання "Лівий берег" Ксенією Білаш говоримо про те, чому попри війну в українських інтернет-виданнях увага до культури не лише не зменшилася, але й набула нової сили та концентрації. Цей феномен фіксує появу нового покоління і нових тенденцій в українській журналістиці, розгортання інтересу наших співвітчизників до самих себе, який загроза знищення посилює та поглиблює. Торкаємося питання конкуренції ресурсів у висвітленні культури, адвокації цієї тематики в суспільстві, переходу від реактивної до проактивної позиції представників культурної спільноти у взаємодії з державою, владою, громадською думкою. Що нам дає антиколоніальна оптика всередині України та в культурній дипломатії? Що таке культурна суб’єктність та якими є шляхи до неї поневолених, малих народів? Чому важливим є надавати голос тим, кого менше чути? Криза довіри до змі торкається самих масмедій чи експертів, до котрих вони апелюють? І чи можливе в актуальному контексті культурних редакційних політик інтерв’ю зі співачкою Лободою?Розмірковуємо про це, а також про переформатування спільнот і нове відчуття єдності, про мистецькі проєкти молоді, про порятунок культурних цінностей та героїзм наших музейників, про найважливіші події в кіно, поп-музиці, сучасному мистецтві. Про пошук однодумців у подоланні російського культурного імперіалізму та співпрацю із ними.

Кінофільм “Вересень” нарешті, після десятиліття з початку його зйомок, вийшов в український прокат. З Миколою Вереснем, що зіграв головного персонажа в насиченій чорним гумором, політичними передбаченнями та теологічними алюзіями постмодерністській стрічці, говоримо про його артистичний досвід в театрі та кіно. Про співпрацю з письменником та художником Лесем Подерв’янським, режисером Андрієм Крітенком, кінорежисером Жорою Фоміним. Про культуртрегерську діяльність Наталі Соболевої в кінотеатрі “Кінопанорама” та Кіноспільноті Будинку кіно, про галериста Анатолія Димчука як продюсера.Порівнюємо Миколу Вересня і Алена Делона, торкаємося теми арт-хаусу й порно, індивідуальної космогонії та особистого переживання мортального. Розмірковуємо над тим, чому Микола Гоголь і Антон Чехов саме українські письменники, про Володимира Леніна як батька всіх тоталітарних диктатур ХХ століття та про брехню німецького генштабу часів Першої світової, як одну з причин приходу до влади Адольфа Гітлера.“В першій половині 90-х ніхто уявити не міг, що буде з Росією”, - згадує Микола Вересень. Він ділиться своїм баченням гальмування українського контрнаступу, теорією народження культури на кордоні, історією переїзду до Львова, де нині працює. Наполягає, що в журналістиці епітети й перебільшення мають бути табу і доводить, чому росіяни ніколи не будуть бомбити Запорізьку АЕС.В колажі використано кадр із фільму “Вересень” з Лесем Подерв’янським, наданий компанією “Артхаус Трафік”.