Українські винні історії

Коли ми говоримо про вино на території сучасної України, у голові зазвичай виринають сучасні крафтові виноробні Одещини, Закарпаття чи Миколаївщини. Мало хто в цей момент уявляє собі хлопців у тогах та залізних обладунках. В нас досі існує міф, що українське виноробство – це молода історія. Але насправді саме Рим став одним з фундаторів нашої винної культури, особливо у Північному Причорномор’ї. У легіонерів була проста логіка: куди б вони не приходили, всюди приносили з собою римське право для мізків та виноградну лозу для душі. Наші південні степи не стали винятком. Римляни «наслідили» тут так рясно, що археологи досі викопують матеріальні докази їхніх алко-турів.

Свого часу геніальний Милорад Павич написав свій культовий «Хозарський словник» – книгу, яка перетворила історію цілого народу на вишуканий інтелектуальний жарт. Сьогодні ми з вами поговоримо про те, що хозари залишили нам матеріально – на території сучасної України, де колись процвітала загадкова Салтівсько-маяцька культура. І шукати істину будемо на дні старовинних глиняних амфор та винних глеків. Адже в цьому подкасті ми розгадуємо таємниці історії через призму винної культури.

У світі вина є сорти-дипломати, що комфортно почуваються майже всюди: Каберне Совіньйон, Мерло, Шардоне. Вони зрозумілі, передбачувані та універсальні. А є місцеві старожили – автохтони. Це сорти зі складним характером, які століттями проростали у землю та всотували особливості регіону.Україна в цьому сенсі – не порожній аркуш, а радше палімпсест. Попри драматичну історію воєн, імперських утисків, заборон та втрат, вона зберегла унікальну винну спадщину. Тут сформувалися лози, що навчилися звучати в унісон з місцевим теруаром та стали частиною культурного коду українського виноробства.

Наша сьогоднішня історія – про людину, яка приїхала на південь України, щоб буквально змінити ДНК тамтешнього виноградарства. Мова піде про талановитого науковця, який вмів мислити на десятиліття вперед і не боявся експериментувати. А ще він був захопленим винним ентузіастом, що розумів цей напій на всіх рівнях і старався крок за кроком формувати культуру виноробства. Ім’я йому Василь Таїров.

Якщо влаштувати подорож виноградниками України, то можна помітити, що картина виходить дуже строката. У різних регіонах на сусідніх ділянках уживаються французи зі своїм шармом, італійці з темпераментом, стримані німці, експресивні іспанці та грузини. Так, це я звісно ж, маю на увазі сорти, які народилися за тисячі кілометрів звідси, але пустили тут коріння. Сьогодні вони разом з місцевими автохтонами формують обличчя сучасного українського виноробства. Навіть більше, домінують на наших виноградниках. Але як так сталося? Для цього треба трохи відмотати історію назад і розібратися, хто всіх цих «іноземців» сюди запросив.

В одному з попередніх випусків я вже розповідав про зародження винної культури на території Північного Причорномор’я. Сьогодні ми зробимо крок далі й поговоримо про надзвичайно розвинену археологічну спільноту, відому як  Черняхівська культура. Давайте з’ясуємо, яку роль у ній відігравало вино, яким воно було, та як його пили.

У світі вина є регіони-зірки, і однією з найяскравіших по праву можна назвати Бордо. Це такий своєрідний інфлююенсер, досвід якого намагались наслідувати всі навколо. Звідти регулярно розходилися барріки з першокласним вином, а також знання, технології та високі стандарти якості. Україна не залишилась осторонь цього тренду, хоча в середньовіччі наші землі більше орієнтувалися на візантійську та причорноморську винну традицію. Проте пізніше, особливо в часи активної інтеграції до європейського ринку, саме бордоська модель стала для українських виноробів еталоном структурного червоного вина. І сьогодні ми простежимо, як саме Бордо вплинуло на наше виноробство та винну культуру.

Кінець 19 століття видався непростим для світового виноробства. Індустрія буквально опинилась на грані знищення, а виною всьому філоксера, крихітна тля, яку неможливо побачити неозброєним оком. Вона «косила» європейські виноградники гектар за гектаром, і територію України теж не оминула своєю увагою. Тож сьогодні будемо говорити про те, як вона сюди потрапила, як з нею боролися, та здавалося б, до чого тут національно визвольний рух.

Коли держава забороняє людям пити, нічого хорошого з цієї історії зазвичай не виходить. Сухий закон завжди починається як моральна проповідь, а зрештою перетворюється на театр креативу та народної винахідливості. Українцям намагались заборонити пити тричі, коли вони жили під владою спочатку царської Росії, потім більшовиків. А десь по інший бік Атлантичного океану подібний досвід проходили американці. І якщо придивитись уважно, ці історії римуються, наче їх писав один сценарист з чорним гумором. Заборона народжує спротив, а держава отримує більше проблем, ніж користі. Тож сьогодні проведемо паралелі й порівняємо ці досвіди – як виживали українці й американці під час «сухих законів».

Згадка про скіфів у багатьох викликає доволі стереотипні асоціації: дикі вершники степу, відчайдушні вояки, що розуміють лише мову сили та не мають культури. А що як я скажу вам, що скіфи насправді полюбляли вино – напій цивілізації, ритуальності та статусу? І знали вони про нього більше, ніж ми з вами звикли думати. Та й взагалі, були далеко не такими дикунами, як їх зображували греки. Раніше, в одному з попередніх випусків я вже трохи торкався теми стосунків скіфів з вином. Сьогодні ж поговоримо про це більш детально.