Непрочитане

Ми закінчили з «Містом», але воно нас іще тримає. Бо як не перемити кісточки Радченкові й укотре не підсвітити геній Підмогильного? Абсолютно неможливо. Авторка програми Аліка Піхтерева й філологиня (а за сумісництвом — SMM-менеджерка Радіо «Накипіло») Тетяна Хоронжук зійшлися в цьому літературному герці, щоб остаточно покласти на лопатки молодого письменника Степана, але й нагадати, що головний герой — усе ж таки Місто. Про літературу, дивовижну схожість персонажів із нашими сучасниками, повагу до наших двадцятих і, звичайно ж, неосяжно-незбагненну любов до Харкова — у подкасті.

Ось і дочитали, шановне панство й панянство! До вашої уваги — Його Величність останній епізод «Міста», після якого насправді все тільки починається. Розкішне життя молодого письменника Стефана Радченка в люксових апартаментах у самому центрі мегаполіса. Що може бути кращим? О, повірте! Підмогильний має фантастичне почуття гумору, тож натхненно вовтузить головного героя писком по прикрих обставинах. Читати це — одне задоволення, даруйте вже нам таку щирість. Не те щоб ми не любили Степана, просто дуже цінуємо справедливість. Вочевидь, автор теж. Одно слово, хапайтеся за навушнички й хутенько слухайте, чим же там справа закінчилася! Й інтрига наостанок: опісля прочитання ми влаштуємо цікавезне обговорення. Про місто і, звичайно, містян.

Передостанній епізод «Міста». Справа суне до кульмінації. Якою вона буде? Певно, що трагічною. Коли головний герой — самодур та егоїст, кульмінація часто буває невтішною.  Товаришка Зоська отруїлась і «як єсть померла»: не витримало палке дівоче серце різких Степанових змін. Але як це вплине на нашого героя: визнає він власну прикру помилку чи знову звинуватить у всьому дурно зведену світобудову? Слухайте епізод і дізнавайтеся.  

Грандіозна грандіоза Степанових мандрівок дорослим життям і великим містом. Іще в минулому епізоді Зоська була йому найголовнішою людиною (після керівника обкому партії), а тут він уже не з тої ноги встав — і все: не любить, не вірить, знатися не хоче! Ба більше: звинувачує бідолашну дівчину в корисних мотивах. І це ту, яка ладна була бачитися з ним по чужих квартирах і хотіла народити від нього пацанка! Чи є в нас тут адвокати Радченка? Хотілося б почути вашу думку про ситуацію в коментарях.  Приємний бонус: якщо ви, як і ми, харковофіли — є привід потішитися. У цьому епізоді твору з’явиться вона — екстравагантна харків’янка, яка, звісно ж, одразу полонить серце (чи що там у нього) Степана, проте швидко вирушить додому. Бо Харків на всіляких там степанів не міняють!

Хочеться розпочати цей анонс різноманітними таємничими вигуками на кшталт «охо-хо» чи «хе-хе-хе», оскільки твір Підмогильного дійшов до того пікантного передкульмінаційного моменту, де всі читачі й читачки тільки й можуть крадькома всміхатися на лиху вдачу Степана. Одружується наш хлопчик, уже зовсім дорослий. Хоча стривайте, це ж Радченко: тут усе не так просто й усе не просто так. Двадцять сторінок він собі думає, як би красиво й гідно відкараскатися від Зоськи. Бажано, щоб назавжди й щоб вона не сильно напружувала його своїми сердечними драмами на цю тему.  Аж раптом: «Виходь за мене», і вже. Як співав гурт «Один в каное», «вір або не вір, в моїй голові віддає накази звір». Припускаємо, що в голові Степана живе тхір. Або маленька декоративна свинка. З усією повагою до цих тварин, але судіть самі. 

Епізод новий, а Степан незмінний! І для певних верств київсько-письменницько-читацького населення стає ну просто незамінним. Як йому це вдалося? Наполегливою працею і суворим розпорядком — тільки так діло й робиться. Але от лихо: не пишеться Степанкові. Ані рядочка не написав із моменту свого останнього тріумфу. І ніби вражень більш ніж досить, знайомств нових і цікавих, а не пишеться! Натомість він багато читає рукописів від юних авторів — тепер має таку роботу. Іще не критик, але вже не той Степан, що постав перед нами на перших сторінках твору. Зростає та змінюється. Страшенно цікаво, куди ця стежка його (і нас як спостерігачів) виведе.  Маємо надію, у якесь світле майбутнє. Хоча чи можливо це з такою каламутною людиною? 

Читацьке серце, далебі, кров’ю облилося на моменті Зосьчиних міркувань про аероплани й бомби. Згадали, либонь, як то в сиву давнину не боялися ми ані літаків у небі, ані думок про смерть — далеку й незбагненну. А Зоська така тривожна, ніби у 2024-му живе, а не на сто років раніше. Та й Степан, годі казати, надто сучасна особа. У цьому творі багато краси й ницості людського перебування на землі. Гола правда й погано одягнена брехня, якими Степан усе намагається прикрасити свої дні: ніби й прагне бути чесним із собою, а все одно виходить якась чортівня. Обманює себе, Зоську, але нас не обдурить. Ми маємо якісні мікроскопи, тож нумо препарувати персонажа разом, щоб уникати таких степанів у житті!

Говоримо нині про Її Величність — Літературу. Точніше, то Степан із поетом Вигорським розмовляють, а ми підслуховуємо, бо нам дозволено — нам Підмогильний індульгенцію видав.  Загалом у творі багато йдеться про літературну кухню: відчуття митця, який переживає натхнення, кризу, а за цим — розпач. Постає перед складними дилемами: долучитися до якоїсь спілки чи бути самітним водоспадом.  Автор вигулює нас видавництвами, друкарнями, але й пивничками, бо яке життя мистецьке без цих затишних, пропахчених спиртом і нікотином місцин? Ви могли б нам заперечити, що це стереотип про мистецьке життя, який ми намагаємося закріпити в головах слухачів і слухачок. Але стривайте! Жоден митець на нашому шляху ще не намагався заперечити цього простого факту!  

Диваку Степанові таланить. Збірка виходить друком, Зоська з вовченяти перетворюється на пухнасте зайченя. Про що ще мріяти? Лишається тільки філософствувати. У черговому епізоді «Непрочитаного» послухаємо зухвалі думки поета Вигорського, його роздуми після мандрів про релігію та революцію. Необережні думки, як для епохи Підмогильного, але такі вже наші сміливі митці. Безсмертні, попри своє коротке життя.

У цьому епізоді перипетій — аж дух спирає! Любов (хоча не хотілося б паплюжити це чудове слово, уживаючи його до Степана Радченка) головного героя до однієї жінки приводить його до іншої, ним раніше покинутої. Майже клясичні сценарії життя: наплужив і сподівався ніколи про це не згадати. Але доля завше має інші плани на наше буття. Так! Степанко перестріне мусіньку. Цікаво, як вона там? Ой, кепсько. Але як же нашому героєві байдуже — аж страшно. Тому він і далі підкорює Зоську й літературну галузь. З письменництвом не таланить, а із Зоською — і поготів. Але чого Степанові не позичати, то це впертості й наполегливості. Тож щось / хтось та й підкориться йому. А може, як це часто буває, усі й одразу. Коли геть на те не чекаєш!