Культурна рубрика

Фільм «Наша революція» режисера Пьотра Домалевського розповідає про польську демократичну опозицію 1970–1980-х років через особисту історію Яцека та Ґражини Куронів. У фільмі їхня історія постає не лише як частина політичної хроніки, а й як розповідь про кохання, взаємну підтримку та спільну відповідальність за майбутнє країни. Чому режисер обрав саме такий погляд на історію, що листи подружжя відкрили творцям стрічки та яке місце Ґайка посідає в пам’яті родини?

2 листопада у Варшаві розпочався XI кінофестиваль Ukraina! Festiwal Filmowy. Протягом тижня варшавська публіка матиме змогу переглянути найновіші українські художні, документальні, анімаційні та короткометражні фільми, зокрема роботи, що отримали нагороди на міжнародних фестивалях. Це унікальний і єдиний фестиваль у Польщі, що від самого початку своєї історії присвячений українському кіно. У програмі «Міжкультурні діалоги» програмна директорка фестивалю Мартина Лях розповідає про цьогорічну програму, про місію, завдання фестивалю, про співпрацю між Польщею та України у кіногалузі, а також що її особисто надихає в українському кіно.

Чому суспільства знову й знову шукають винних у часи страху й невизначеності? Як чутки стають доказами, упередження виправдовують переслідування, а звичайні люди долучаються до несправедливості? «Салемські відьми» порушують питання, які залишаються актуальними й сьогодні: про механізми колективного насильства, відповідальність за власні рішення та межу, за якою прагнення знайти винного перетворюється на полювання на людей.

У 1948 році на стіні однієї із варшавських квартир Пабло Пікассо намалював русалку, символ польської столиці. Рисунок збирав натовпи відвідувачів щодня, аж поки мешканцям це не набридло і вони не зафарбували ескіз. Ця правдива історія надихнула сценариста Романа Яроша на створення фільму «Русалка Пікассо» (Syrenka Picassa), який вийшов у польський кінопрокат у жовтні.

У книжці «Атлантик-транс» есеїст, фотограф і антрополог культури Томаш Шершень повторює маршрут Вітольда Ґомбровича через Атлантичний океан, щоб поглянути на подорож із сучасної перспективи. У центрі його уваги — океан як простір людської історії, міграції та світової торгівлі, який ми дедалі рідше помічаємо. Автор розмірковує про кліматичну катастрофу, культуру надмірного споживання та межу між мандрівництвом і туризмом.

Цієї осені в Польщі важко оминути «Ляльку» Болеслава Пруса. У вересні на Netflix вийшов шестисерійний серіал Павла Масьлони, а 30 вересня в польських кінотеатрах відбудеться прем’єра повнометражної екранізації Мацєя Кавальського. Два великі кінопроєкти майже одночасно повертають на екран один із найвідоміших польських романів. Водночас кожен із них пропонує власне прочитання історії Станіслава Вокульського та Ізабели Ленцької.

У Києві відбулася прем’єра «ΚΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ» — спільної постановки Театру Лесі Українки та Театру Франка за участю польського режисера Ґжеґожа Яжини. Він приїхав до України разом із командою і працював над виставою в умовах посилення російських атак. Чому Яжина обрав історію Кассандри, навіщо розповідає війну очима жінок і що дав польському режисеру досвід роботи в Києві під час війни?

Понад сто років Оссолінеум працював у Львові, а його історичні колекції після Другої світової війни опинилися по обидва боки польсько-українського кордону. Сьогодні ця розділена спадщина стає основою для спільних досліджень, цифрових проєктів і допомоги українським установам, які зберігають її частину під час війни.

Робота над створенням вівтаря тривала близько тринадцяти років. До тепер це найбільший готичний дерев'яний вівтар Європи. Увесь вівтар разом із боковими стулками, які зображують шість сюжетів з життя Діви Марії, має близько 200 фігур

Станіслав Вінценз дивився на польсько-українське пограниччя передусім через людей, культуру і пам’ять. Народжений у Східній Галичині, він зробив Гуцульщину центром своєї творчості, зберіг у «На високій полонині» її багатомовний і багатокультурний світ, а згодом став одним із важливих співрозмовників Єжи Ґедройця. Для Вінценза діалог означав здатність чути іншого, приймати відмінність і шукати спільне — переконання, яке він зберіг навіть після втрати своєї Батьківщини.